Heathrow Airport is one of the few places in England you can be sure of seeing a gun. These guns are carried by policemen in short-sleeved shirts and black flak-jackets, alert for terrorists about to blow up Tie-Rack. They are unlikely to confront me directly, but if they do I shall tell them the truth. I shall state my business. I’m planning to stop at Heathrow Airport until I see someone I know. (...)
Astonishingly, I wait for thirty-nine minutes and don’t see one person I know. Not one, and no-one knows me. I’m as anonymous as the drivers with their universal name-cards (some surnames I know), except the drivers are better dressed. Since the kids, whatever I wear looks like pyjamas. Coats, shirts, T-shirts, jeans, suits; like slept-in pyjamas. (...)
I hear myself thinking about all the people I know who have let me down by not leaving early on a Tuesday morning for glamorous European destinations. My former colleagues from the insurance office must still be stuck at their desks, like I always said they would be, when I was stuck there too, wasting my time and unable to settle while Ally moved steadily onward, getting her PhD and her first research fellowship at Reading University, her first promotion.
Our more recent grown-up friends, who have serious jobs and who therefore I half expect to be seeing any moment now, tell me that home-making is a perfectly decent occupation for a man, courageous even, yes, manly to stay at home with the kids. These friends of ours are primarily Ally’s friends. I don’t seem to know anyone anymore, and away from the children and the overhead planes, hearing myself think, I hear the thoughts of a whinger. This is not what I had been hoping to hear.
I start crying, not grimacing or sobbing, just big silent tears rolling down my cheeks. I don’t want anyone I know to see me crying, because I’m not the kind of person who cracks up at Heathrow airport some nothing Tuesday morning. I manage our house impeccably, like a business. It’s a serious job. I have spreadsheets to monitor the hoover-bag situation and colour-coded print-outs about the ethical consequences of nappies. I am not myself this morning. I don’t know who I am. | Аеропорт Хітроу – це одне з тих місць в Англії, де ви стовідсотково побачите зброю. Зброю носять поліцейські, які вдягнені в сорочки з короткими рукавами та чорні бронежилети, ці поліцейські – справжній пострах для терористів, що прагнуть здійняти крамницю краваток «Тай-Рек» у повітря. Навряд чи поліцейські звернуться до мене безпосередньо, але якщо вони це зроблять, я нічого від них не приховуватиму. Я розповім, чому я тут. Я маю намір залишитись в Хітроу, доки не зустріну когось знайомого. (...) На мій подив, я чекаю ось вже тридцять дев’ять хвилин, але ще не побачив жодної знайомої людини. Ані когось, кого я знаю, ані когось, хто знає мене. Я такий же невпізнанний, як ті водії з універсальними картками на грудях (деякі прізвища мені видаються знайомими), різниця полягає лише в тому, що водії краще вдягнені. Ще з часів дитинства все, що я вдягав, мало вигляд піжами. Куртки, сорочки, футболки, джинси, костюми – все це завжди схоже на піжаму. (...) Я дослухаюсь до своїх думок про всіх своїх знайомих, що підвели мене й не вирушили цим ранком вівторку до чарівних європейських країн. Мої колишні співробітники зі страхової агенції певно ще стирчать за своїми столами. Я завжди стверджував, що так і буде, ще коли я сам там стирчав, марнуючи час та вагаючись, в той час коли Елі крок за кроком просувалась вперед, отримавши ступінь доктора філософії та першу наукову посаду в Університеті Редінгу, це було її перше призначення. Наші нові, вже сформовані друзі, які мають поважні посади – тому я можу побачити їх тут в будь-який момент – говорять мені, що домогосподарство це дуже мужня справа, так-так, треба бути справжнім чоловіком, сміливим і все таке, щоб сидіти вдома з дітьми. Взагалі-то, ці наші друзі є головним чином друзями Елі. Здається, в мене вже немає знайомих, я не з дітьми, я не в тому літаку, я дослухаюсь до своїх думок, проте чую думки скиглія. Це зовсім не те, що я очікував почути. Я починаю плакати, без гримас або схлипувань, просто великі мовчазні сльози сповзають моїми щоками. Я не хочу, щоб знайомі бачили, як я плачу – я не з тих, хто засмучується посеред аеропорту Хітроу вранці у вівторок. Я займаюсь домогосподарством скрупульозно, наче бізнесом. Це важлива справа. В мене є графіки для моніторингу ситуації з пилозбірниками, а також кольорові роздруківки для правильного поводження з пелюшками. Цього ранку я не є собою. Я не знаю, ким я є. |