We're accustomed to glamour in London SE26: Kelly Brook and Jason Statham used to live above the dentist. But when Anouska Hempel's heels hit the cracked cement of the parking space outside my flat, it's hard not to think of those Picture Post photographs of royalty visiting bombed-out families during the second world war. Her mission in my modest tract of suburbia is, however, about more than offering sympathy. Hempel—the woman who invented the boutique hotel before it bore any such proprietary name—has come to give me information for which, judging by the spreads in interiors magazines and anxious postings on online DIY forums, half the property-owners in the Western world seem desperate: how to give an ordinary home the look and the vibe of a five-star, £750-a-night hotel suite. To Hempelise, in this case, a modest conversion flat formed from the middle slice of a three-storey Victorian semi.
"You could do it," she says, casting an eye around my kitchen. "Anyone could do it. Absolutely no reason why not. But there has to be continuity between the rooms. A single idea must be followed through." She looks out wistfully over the fire escape. "And you'd have to buy the house next door, of course." That's a joke. I think.
...
It's worth pausing, though, to consider the oddness of this impulse. The hotel room is an amnesiac space. We would be troubled if it bore any sign of a previous occupant, particularly as many of us go to hotels in order to do things we would not do at home. We expect a hotel room to be cleaned as thoroughly as if a corpse had just been hauled from the bed. (In some cases, this will actually have happened.) The domestic interior embodies the opposite idea: it is a repository of memories. The story of its inhabitants ought to be there in the photos on the mantelpiece, the pictures on the wall, the books on the shelves. If hotel rooms were people, they would be smiling lobotomy patients or plausible psychopaths. | В нашому елітарному районі, що позначається на мапі Лондона поштовим індексом SE26, ніколи не відчувалося нестачі гламуру. Довгий час тут мешкали навіть такі зірки, як Келлі Брук та Джейсон Стейтем — ось тут, просто за рогом, над кабінетом дантиста. Але як зачую стукіт підборів Ануски Гемпель, коли вона йде по розтрісканому бетону автостоянки до моєї оселі, мимоволі пригадую фоторепортажі з журналу Picture Post часів другої світової війни про відвідини королівською родиною потерпілих під час бомбардувань. Проте місія пані Гемпель в моїй затишній околиці полягала в чомусь більшому аніж висловленню співчуття. Ануска Гемпель — новаторка, що розробила концепцію бутік-готелю, ще до того, як це стало певною торговою маркою, — прийшла до мене поділитися цінною інформацією щодо питання, яке останнім часом заволоділо умами половини власників нерухомості в країнах Заходу: як зробити із власної халупи щось на кшталт п’ятизіркового готельного номеру, що коштує 750 фунтів за добу (зацікавлені особи легко знайдуть свідчення цієї божевільної моди в численних часописах з питань інтер’єру та на форумах, присвячених тематиці «зроби сам»). Того дня нашою метою була «гемпелізація» моєї скромної оселі, що з’явилася на світ в результаті поділу на окремі квартири триповерхового будинку у вікторіанському стилі з двома окремими входами. «Так, тобі це до снаги», ствердила вона, оглянувши мою кухню. «Це міг би зробити хто завгодно. Нема питань. Але кімнати треба облаштувати в одному стилі. Має простежуватись єдина ідея». Вона уважно подивилась на пожежний вихід і додала — «Ясна річ, мусиш викупити другу половину будинку». Сподіваюсь, то був жарт. … Тут треба зробити паузу, щоб оцінити всю химерність цього задуму. Готельний номер має назавжди забувати своїх попередніх мешканців. А й справді — хто був би радий знайти в своїх покоях сліди іншого гостя?! Зважте й на те, що чимало осіб прямує до готелю, щоб пригоститися плодами, уживання яких у власній оселі є абсолютно недоречним. Тому новоприбулий завжди сподівається, що його номер буде прибраний так старанно, наче з ліжка щойно винесли покійника. (В готелях трапляється й таке!) Натомість домашній інтер'єр втілює в собі протилежну концепцію — це скарбниця наших спогадів. У родиннім гнізді завжди присутня історія його жителів — у сімейних фотографіях на каміні, у старих картинах на стінах, у книгах на полицях. Час від часу мені спадає на думку, що якби готельні номери були людьми, то вони були б схожі або на ідіотів, що весело посміхаються після лоботомії, або на осіб з прихованою формою психопатії. |