We're accustomed to glamour in London SE26: Kelly Brook and Jason Statham used to live above the dentist. But when Anouska Hempel's heels hit the cracked cement of the parking space outside my flat, it's hard not to think of those Picture Post photographs of royalty visiting bombed-out families during the second world war. Her mission in my modest tract of suburbia is, however, about more than offering sympathy. Hempel—the woman who invented the boutique hotel before it bore any such proprietary name—has come to give me information for which, judging by the spreads in interiors magazines and anxious postings on online DIY forums, half the property-owners in the Western world seem desperate: how to give an ordinary home the look and the vibe of a five-star, £750-a-night hotel suite. To Hempelise, in this case, a modest conversion flat formed from the middle slice of a three-storey Victorian semi.
"You could do it," she says, casting an eye around my kitchen. "Anyone could do it. Absolutely no reason why not. But there has to be continuity between the rooms. A single idea must be followed through." She looks out wistfully over the fire escape. "And you'd have to buy the house next door, of course." That's a joke. I think.
...
It's worth pausing, though, to consider the oddness of this impulse. The hotel room is an amnesiac space. We would be troubled if it bore any sign of a previous occupant, particularly as many of us go to hotels in order to do things we would not do at home. We expect a hotel room to be cleaned as thoroughly as if a corpse had just been hauled from the bed. (In some cases, this will actually have happened.) The domestic interior embodies the opposite idea: it is a repository of memories. The story of its inhabitants ought to be there in the photos on the mantelpiece, the pictures on the wall, the books on the shelves. If hotel rooms were people, they would be smiling lobotomy patients or plausible psychopaths. | Ми звикли до гламуру в лондонському Сіденхемі – колись над дантистом мешкав сам Джейсон Стейтем з Келлі Брук. Але коли я почув цокіт підборів Анушки Хемпель об полупаний бетон паркування біля моєї квартири, мені на думку спливли фотографії з «Пікчер Пост», де королівські особи відвідують розбомблені родини під час Другої світової. Проте метою візиту цієї жінки до мого скромного помешкання у передмісті було не лише співчуття. Хемпель (жінка, яка винайшла бутік-готель ще до того, як він отримав свою фірмову назву) з’явилася, щоб надати мені інформацію, за яку – судячи з публікацій в дизайнерських журналах та на форумах самоучок – половина власників житла західного світу віддала б все: як звичайному помешканню надати вигляд п’ятизіркового готельного номера, вартого тисячі доларів за ніч. В нашому випадку стоїть завдання привести до хемпелівського вигляду скромну квартиру, перебудовану з середнього сектору триповерхового суміжного вікторіанського будинку. – Ви могли б це зробити, – вимовила вона, роздивляючись мою кухню. – Це міг би зробити будь-хто. Немає жодних причин цього не зробити. Але кімнати мають бути пов’язані єдиним стилем. Треба дотримуватись єдиної ідеї. – Вона задумливо подивилася на пожежний вихід. – І, звичайно ж, ви маєте купити сусідній будинок. Це жарт. Сподіваюсь. ... Але варто зупинитись, щоб обмислити дивовижність цього поштовху. Готельний номер – це місце без спогадів. Нам би не сподобалось, якби він мав ознаки попередніх мешканців, особливо беручи до уваги той факт, що багато хто робить в готелі те, що не робив би вдома. Ми бажаємо, щоб готельний номер було прибрано настільки ретельно, ніби з ліжка щойно було витягнуто труп (інколи це дійсно відбувається). Домашній інтер’єр переслідує протилежну мету: він є сховищем спогадів. Історія мешканців має споглядати на нас з фотографій біля каміну, з картин на стінах, з книг на полицях. Якщо б готельні номери були людьми, вони були б усміхненими пацієнтами після лоботомії чи то лагідними психопатами. |