ProZ.com translation contests »
5th ProZ.com Translation Contest: "Travel" » English to Ukrainian » Entry by Lyudmila Rusina

Source text in English

Translation by Lyudmila Rusina (#2812)

All travel is now merely a means of moving a camera from place to place, all travellers are ruled by the all-powerful lens. Visitors old-fashioned enough to wish only to stand and look with their anachronistic eyes are shoved aside by the photographers, who take it for granted that while they do their ritual focusing, nothing else may move or cross their vision. Those peculiar souls without a camera must step aside for those more properly occupied, must wait while the rituals take place, and must bide their time while whole coaches stop and unleash upon the landscape the Instamatic God. And the populations of whole countries seeing themselves cannibalised, swallowed up, vacuumed into the black-ringed staring eye, wrench what they can from the cannibals. You want picture my house, my camel? You pay.

None of this would matter, perhaps, if anything worthwhile was being accomplished. If all the constant busyness and clicking produced, at its end, what had not existed before, images of beauty captured or truth told. But, sadly, this isn't so. The camera is simply graffiti made respectable.

The camera is the means by which we stamp ourselves on everything we see, under cover of recording the Wonders of the World already wonderfully
recorded by professionals and on sale at every corner bookshop and newsagent. But what use to show Aunt Maud, back home, postcards of the Tuscan landscape, since we are not in the picture to prove that we were there?

No stretch of rocks has verity unless I am within it. No monument exists
but for my wife, leaning against it. No temple is of interest without my face beside it, grinning. With my camera I appropriate everything beautiful, possess it, shrink it, domesticate it, and reproduce it on my blank sitting-room wall to prove to a selected audience of friends and family the one absolutely vital fact about these beauties: I saw them, I was there, I photographed them, and, ergo, they are.

from "Amateur Photography: the World as it isn't and our Fred" by Jill Tweedie in the Guardian
Будь-яка подорож в наш час – це лише привід пробігтися з камерою від одного місця до іншого, всі мандрівники знаходяться під владою всемогутнього об’єктива. Тих старомодних екскурсантів, що бажають просто стояти і роздивлятись все на власні анахронічні очі, відштовхують вбік фотографи, які вважають само собою зрозумілим, що поки вони виконують свій ритуальний танець фокусування, нічого довкола не повинно рухатись чи перетинати їх поле зору. Диваки без камер мусять поступитися цьому страшенно заклопотаному людові, мусять чекати, доки завершиться сакральне дійство і втрачати свій час, поки навала з прибулих автобусів напустить на краєвид божка під іменем Кодак. А мешканці цілих країн, почуваючи себе випотрошеними, поглинутими, всмоктаними до чорного кільця широко відкритого ока, виривають, що можуть, у сучасних канібалів. Хочете мати картинку з моєю домівкою, моїм верблюдом? Платіть.

Можливо, це все не мало б значення, якби з того виходило щось вартісне. Якби підсумком такої постійної заклопотаності та безперервного клацання було щось незнане раніше, була вхоплена неповторна мить або розказана невідома до того правда. Та на жаль, це не так. Фотокамера - всього-навсього більш респектабельний різновид графіті.

Фотоапарат став інструментом, за допомогою якого ми закарбовуємо себе на тлі всього, що тільки бачимо, під приводом увічнення Семи чудес світу, які вже чудово відтворені професіоналами та продаються в книжкових магазинах і газетних кіосках на кожному кроці. Але ж який толк показувати, повернувшись додому, сусідці бабі Галі листівки з тосканськими краєвидами, якщо на картинці немає нас? Хто ж повірить, що ми там були?

Жоден кам’яний розсип не є реальністю, поки на ньому немає мене. Жоден пам’ятник не існує, якщо тільки на нього не обперлася моя дружина. Жоден храм не являє собою нічого цікавого, якщо біля нього не шкірить зуби моє обличчя. Своєю камерою я привласнюю все прекрасне, володію ним, применшую його, одомашнюю і відтворюю на непоказній стіні своєї вітальні, щоб довести вибраній аудиторії з друзів та членів родини єдиний дійсно суттєвий факт щодо цих красот: я бачив їх, я був там, я сфотографував їх, а отже, вони існують.