В наш час туристи фактично перетворилися лише на засіб для переміщення фотокамер, і всіма їх діями керує Його Величність Об'єктив. Старомодних мандрівників, які хотіли б просто постояти і подивитися, безцеремонно відсувають убік фотографи, які впевнені, що в той час, коли вони здійснюють свої таїнства фокусування, ніхто не має права поворухнутися або зайти в кадр. Диваки, що не мають фотокамер, повинні стати осторонь і не заважати тим, хто зайнятий ділом. Мають перечекати доки відбувається священний ритуал. Цілі автобуси зупиняються, щоб на фоні мальовничого краєвиду принести жертву божеству на ім'я Кодак. Здається, безжальне металеве око фотокамери проковтнуло, зжерло, поглинуло цілі народи. Вони завжди люблять знімати канібалів... Хочеш фото мій будинок, мій верблюда, мій дружину? Давай гроші.

Можливо, все це і не мало б значення якби вони зробили хоча б один насправді гарний знімок. Якби вся ця суєта і клацання фотозатворами призвели до створення чогось нового, фотографії, де відтворена справжня краса або показана правда. Але на жаль це не так. Якщо розібратися, всі ці фото – лише написи на зразок "Тут був Вася".

Фотокамера стала засобом, за допомогою якого ми знову і знову робимо відтиски себе на фоні всього, що бачимо. При цьому ми робимо вигляд, що знімаємо "чудеса світу". Але ж ці чудеса були вже, насправді чудово і задовго до нас, сфотографовані професіоналами. І ці знімки можна купити на кожному розі. Але що з того користі?! Набагато ж цікавіше показувати друзям фото Колізею, на фоні якого є ти сам. Інакше можуть і не повірити, що ти насправді був у Римі.

Величні скелі? Хіба вони справжні якщо я не знявся на їх фоні?! Старовинний пам'ятник? Хіба він існує, якщо в мене немає фото моєї дружини поруч з ним?! Прекрасний храм? Хіба він вас зацікавить, якщо на його фоні ви не побачите мого усміхненого обличчя? За допомогою моєї фотокамери я привласнюю красоти, володію ними, при необхідності зменшую або збільшую, роздруковую і вивішую на стінах моєї порожньої вітальні, щоб довести вузькому колу своїх рідних і друзів найважливіший факт про ці красоти. Я бачив їх. Я був там. Я сфотографував їх. Отже, вони існують насправді!

Уривок зі статті "Amateur Photography: the World as it isn't and our Fred" (Аматорська фотографія: світ очима дженджика), автор Jill Tweedie (Джил Твіді), опубліковано в газеті the Guardian

Будь-яка подорож в наш час – це лише привід пробігтися з камерою від одного місця до іншого, всі мандрівники знаходяться під владою всемогутнього об’єктива. Тих старомодних екскурсантів, що бажають просто стояти і роздивлятись все на власні анахронічні очі, відштовхують вбік фотографи, які вважають само собою зрозумілим, що поки вони виконують свій ритуальний танець фокусування, нічого довкола не повинно рухатись чи перетинати їх поле зору. Диваки без камер мусять поступитися цьому страшенно заклопотаному людові, мусять чекати, доки завершиться сакральне дійство і втрачати свій час, поки навала з прибулих автобусів напустить на краєвид божка під іменем Кодак. А мешканці цілих країн, почуваючи себе випотрошеними, поглинутими, всмоктаними до чорного кільця широко відкритого ока, виривають, що можуть, у сучасних канібалів. Хочете мати картинку з моєю домівкою, моїм верблюдом? Платіть.

Можливо, це все не мало б значення, якби з того виходило щось вартісне. Якби підсумком такої постійної заклопотаності та безперервного клацання було щось незнане раніше, була вхоплена неповторна мить або розказана невідома до того правда. Та на жаль, це не так. Фотокамера - всього-навсього більш респектабельний різновид графіті.

Фотоапарат став інструментом, за допомогою якого ми закарбовуємо себе на тлі всього, що тільки бачимо, під приводом увічнення Семи чудес світу, які вже чудово відтворені професіоналами та продаються в книжкових магазинах і газетних кіосках на кожному кроці. Але ж який толк показувати, повернувшись додому, сусідці бабі Галі листівки з тосканськими краєвидами, якщо на картинці немає нас? Хто ж повірить, що ми там були?

Жоден кам’яний розсип не є реальністю, поки на ньому немає мене. Жоден пам’ятник не існує, якщо тільки на нього не обперлася моя дружина. Жоден храм не являє собою нічого цікавого, якщо біля нього не шкірить зуби моє обличчя. Своєю камерою я привласнюю все прекрасне, володію ним, применшую його, одомашнюю і відтворюю на непоказній стіні своєї вітальні, щоб довести вибраній аудиторії з друзів та членів родини єдиний дійсно суттєвий факт щодо цих красот: я бачив їх, я був там, я сфотографував їх, а отже, вони існують.

В наш час будь-яка мандрівка – це просто засіб пересування фотокамери з одного місця в інше, а будь-яким мандрівником керує всемогутня лінза його об'єктива. Туристів, старомодних до такої міри, щоб лише стояти і дивитися своїми відсталими од віку очима, відштовхують убік фотографи, для котрих само собою очевидно, що, поки вони здійснюють свій ритуал наведення на різкість, ніщо не може рухатись чи загороджувати їм видимість. Ті диваки, що любуються видом без камери в руках, повинні поступитися місцем належно оснащеним колегам і перечекати, доки ті, іноді цілими автобусами, напускають на пейзаж «Інстаматик» – своє напівавтоматичне божество. А цілі народи, бачачи, як їх поглинають і засмоктують усередину ці зіниці-канібали, оточені чорними кільцями, стараються відплатити їм як зможуть. Тобі кортить зняти мою домівку, мого верблюда? Тоді плати!
Нічого подібного, мабуть, не відбувалося б, якби вся ця метушня із клацанням затворами приводила до чогось вартого – схопленим камерою образам небаченої краси чи досі не висловленим істинам. Проте, на жаль, таке не спостерігається: по суті, це такі самі графіті, котрим камера надає респектабельності.
Камера – це засіб, за допомогою якого ми ставимо свій штампик на всьому, що бачимо, ніби фіксуючи Чудеса Світу, котрі вже давно й найліпшим чином зафіксовано професіоналами, причому їхні творіння можна легко придбати на кожному розі, в будь-якій книгарні чи кіоску. Та з якої ж радості, повернувшись додому, показувати своїй тіточці листівки з пейзажами Тоскани, коли нас нема на знімку, – хто доведе, що ми там були?
Ніхто не повірить у справжнє існування якихось химерних скель, якщо я не примощусь серед них. Немає жодного монумента без того, щоб моя жіночка на нього не обперлась. Нікому не цікавий якийсь там храм, якщо поряд з ним нема моєї усміхненої фізіономії. З допомогою камери я присвоюю все прекрасне, я володію ним, зменшую до потрібних розмірів, одомашнюю і відтворюю на пустій стіні своєї вітальні з однією лиш метою: довести обраному колу друзів і родичів єдиний і найважливіший факт стосовно цих красот, – що я там був, я їх бачив, я їх сфотографував, і, отже, вони існують.